11 грудня 2015 р. колектив ЮК «Астрея» та кафедра правознавства Інституту суспільства Київського університету імені Бориса Грінченка провели науково-практичний круглий стіл на тему: «Права людини в сучасних умовах розбудови громадянського суспільства в Україні». Співорганізаторами заходу виступили Юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Університет сучасних знань, Науково-дослідний інститут національної академії прокуратури України, Другий київський міський центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги міністерства юстиції України, Факультет економіки і права Київського національного лінгвістичного університету.
Мета круглого столу – залучення науковців та практиків у сфері юриспруденції, державних та посадових осіб органів державної влади України, аспірантів, магістрів та студентів-правознавців, молодих юристів, представників громадських організацій до обговорення актуальних питань реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини, відновлення порушених прав в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні.
Захід розпочався привітальним словом Андрія Чернеги – кандидата юридичних наук, доцента кафедри правознавства Інституту суспільства Київського університету імені Бориса Грінченка, який привітав усіх присутніх із початком роботи другого столу, що проводиться в рамках святкування Всеукраїнського тижня права. У своєму виступі, звернув увагу учасників заходу на розвиток безоплатної правової допомоги, як невід’ємної складової реформування національної правової системи, що покликана створити умови для гармонізації відносин у суспільстві, інтересів держави і особи; гуманізації та вдосконалення законодавства; підвищення ефективності правового регулювання; формування правової культури індивіда та суспільства; перетворення та створення нових дієвих державно-правових інститутів, зокрема адвокатури, поліції, прокуратури, судових та антикорупційних органів, військової юстиції; забезпечення доступу до правової допомоги та справедливого правосуддя. Пріоритет людської особистості, реалізації та захисту її прав і свобод, залишаються первинними для держави та є цементуючими орієнтирами розвитку правової системи України. Інститут безоплатної правової допомоги, як раз, підкреслює сутність та цінність права, останнє через розгалужений механізм правових послуг втілює в життя свої основні функції – охоронну, компенсаційну, відновну тощо. Реалізація державою відповідних функцій права є гарантією достатнього рівня соціальної справедливості у суспільстві, вільного доступу до права та всіх його форм і способів захисту.
Особливу зацікавленість у учасників круглого столу викликала доповідь Світлани Бобровник – доктора юридичних наук, професора кафедри теорії права та держави Юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академіка Академії вищої освіти України, на тему: «Права людини в аспекті юридичної конфліктології». Зокрема, професор відзначила, що функціонування сучасного права здійснюється через вплив його на суспільні відносини, в тому числі і, шляхом забезпечення компромісу спільних інтересів та подолання різноманітних конфліктів. Практично кожний конфлікт можна назвати юридичним, адже динаміка масиву суспільних відносин значною мірою зумовлена правовим впливом. Іншими словами, не буває так, щоб не можна було за допомогою права та його інститутів вплинути на розвиток конфлікту. Будь-який конфлікт заснований на правових протиріччях між двома і більше суб’єктами права з приводу порушення або перешкоджання в реалізації ними своїх інтересів; характеризується наявністю домінуючої та підпорядкованої сторони; передумовою виникнення конфлікту є соціальне протиріччя (порушення заборон, невиконання зобов’язань, зловживання правами, відсутність взаємоповаги до іншої сторони тощо); конфлікт може, як призвести до негативних наслідків – дестабілізації, деструкції, так і сприяти стабілізації у суспільстві, розвитку нових суспільних відносин та механізмів правового регулювання. Соціальна сутність права, його націленість на забезпечення комунікативної взаємодії суб’єктів є основними причинами конфліктності правової сфери. Різновекторність інтересів учасників суспільних відносин створює середовище для відтворення різних конфліктів у суспільстві.
Олександр Потєхін – доктор історичних наук, головний науковий співробітник відділу теорії і методології всесвітньої історії державної установи Інституту всесвітньої історії НАН України, радник заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони України, підняв актуальну тему сьогодення: «Право особи та держави на самозахист у контексті російської агресії». Доповідач переконаний у тому, що проблема права нашої держави на самооборону, в тому числі і від російської агресії, та його реалізація, має бути об’єктом політико-правового аналізу, при цьому необхідно у першу чергу зупинитися на двох моментах: по-перше, ядерне роззброєння України у 1991-1995 рр. під зовнішнім тиском не дозволило створити національний потенціал ядерного стримування агресора, тобто позбавило державу збройних засобів самодопомоги, а міжнародні «запевнення» у сфері безпеки змогли лише незначною мірою компенсувати їхню відсутність; по-друге, визнання міжнародною спільнотою за Україною права лише на обмежену, часткову самооборону (за аналогією із блокадою поставок озброєнь республіканцям під час війни в Іспанії у 1936-1938 рр., у той час як фашистська Італія та націонал-соціалістська Німеччина жодних обмежень на поставки франкістам не визнавали). Обмеження здатності України до самооборони накладаються дією щонайменш трьох факторів: зруйновані попереднім режимом збройні сили виявилися майже цілком небоєздатними після початку російського вторгнення; відсутність з боку держав-учасниць Будапештського меморандуму (крім РФ) дій, здатних негайно зупинити агресора-підписанта тих самих угод; відмова рішучим чином сприяти підвищенню боєздатності ЗС України шляхом надання їй сучасної військової техніки, навіть оборонної, спорядження, засобів зв’язку, збору інформації та ін. Україна, ставши володарем третього в світі ядерного арсеналу, після розпаду Радянського союзу, ніколи не мала не тільки позитивного контролю над стратегічною ядерною зброєю, тобто можливості її використання і застосування на власний розсуд, а й негативного – здатності завадити його використанню Москвою.
Сергій Мосьондз – доктор юридичних наук, професор Університету сучасних знань ознайомив усіх присутніх заходу із науковим правом у контексті європеїзації юридичної освіти в Україніі наголосив на тому, що Українська держава вступила у новий етап державного розвитку, що характеризується появою нових відносин, які вимагають відповідного правового регулювання. Зміни у суспільному житті не могли не торкнутися й відносин, які виникають у сфері науки, що мало своїм наслідком появу ідей про необхідність формування нової галузі права – наукового права. На жаль, приходиться констатувати, що юридична наука далеко не завжди орієнтується на потреби суб’єктів правозастосовної діяльності, яких зокрема навряд чи задовольнить термін «комплексна галузь права» під час вирішення правових спорів, у нашому випадку, за участю суб‘єктів наукової діяльності, оскільки суддям необхідно чітко розуміти правову природу спірних правовідносин, яка, зрозуміло, не може бути комплексною. Невірне визначення правової природи спірних правовідносин, як наслідок, призводить до порушення права фізичних та юридичних осіб на судовий захист порушених прав.
Анатолій Мацко – професор кафедри публічно-правових дисциплін Університету сучасних знань, кандидат юридичних наук, виступив із доповіддю на тему: «Особливості захисту прав людини в сучасних умовах реформування ООН». Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод людини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об’єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй». Розвиваючи положення Загальної декларації прав людини на універсальному рівні Організація Об’єднаних Націй поставила за мету, не лише декларувати права і свободи особи, а й створити мережу контрольних процедур до держав, як основних суб’єктів міжнародного права для дотриманням ними умов, що сприяють реалізації прав і свобод людини визначених в Декларації. Першим кроком було створення процедур оскарження порушених прав і свобод людини в Секретаріат ООН; другим, встановлення контрольного механізму на міжнародному рівні щодо притягнення винних до відповідальності; наступним серйозним кроком реформування самої організації, яка як відомо на сьогодення нараховує біля 200 країн-членів, було визначено критерії виміру відносин між державами світу з огляду на власну політику та концептуальні протиріччя. На підставі цього домінуючого критерію було сформовано і розвиток поетапних змін ООН та напрями, за якими буде розвиватися світова спільнота.
Тарас Дідич – кандидат юридичних наук, доцент кафедри теорії права та держави Юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, розглянув розбудову системи прав людини у контексті сучасного правотворення та державотворення в Україні. Сучасний етап розвитку українського суспільства характеризується глибокими системними змінами, що охоплюють усі сфери соціального життя, зокрема й правову. Під впливом глобалізаційних процесів відбувається трансформація існуючих правових і державних явищ, поява нових, а тому виникає потреба у їх дослідженні, переосмисленні понять та конструкцій, які не відповідають сучасним реаліям, створенні нового понятійно-категоріального апарату. Вказаний етап зумовлений трансформаційним періодом розвитку суспільства та ускладненням суспільних відносин, що вимагає не лише вдосконалення самих нормативно-правових актів, а й наукової активізації формування права, правоутворення та інституту реалізації права. Трансформаційний період розвитку суспільства, а саме перетворення (реформування) багатьох сфер його розвитку, безпосередньо відбивається і на державно- та правотворчих процесах, які, з одного боку, є засобом модернізації суспільства шляхом створення правових норм, а з іншого – об’єктом системи соціальних перетворень відповідно до вимог рівня розвитку суспільства та міжнародних стандартів. В умовах зміни соціальних еліт та перерозподілу соціальних груп, послаблення державної влади, перерозподілу капіталу, поширення політичного протистояння серед партій та рухів відбувається розпад старих та формування нових суспільних інститутів, трансформація правової свідомості та правової культури громадян. Саме за таких перехідних умов розвитку суспільства виникають ті «проблемні» сфери суспільних відносин, що потребують зміни правового регулювання та державного управління, що охоплюються явищем об’єктивної соціальної необхідності.
Юрій Хім’як – начальник відділу нормативно-правової роботи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, кандидат юридичних наук, наголосив на окремихаспектах застосування практики Європейського суду з прав людини у кримінальному провадженні. Згідно положень ст. 17 Закону України від «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (ЄСПЛ) (2006 р.) суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Із прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України (2012 р.) була створена повноцінна система врахування практики Європейського суду у кримінальному судочинстві. Така система полягає як у формуванні загальних засад для застосування практики ЄСПЛ у кримінальному провадженні, так і в закріпленні основних статей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. (Конвенція) в окремих нормах КПК. Окремим позитивним аспектом нового кримінального процесуального законодавства є вирішення питання про усунення колізій між нормами КПК та правовими позиціями (практикою) ЄСПЛ. Отже, суди під час здійснення кримінального провадження застосовують практику ЄСПЛ на усіх його етапах, починаючи від захисту прав людини слідчим суддею під час досудового розслідування відповідно до компетенції, передбаченої кримінальним процесуальним законодавством, закінчуючи стадією виконання судових рішень у кримінальному провадженні. Щодо врахування практики ЄСПЛ під час здійснення кримінального провадження, зазначив, що така практика враховується під час досудового розслідування (забезпечення права на захист, дотримання порядку проведення слідчих (розшукових) дій, зокрема обшуку; застосування запобіжних заходів, в тому числі у вигляді тримання під вартою; застосування заходу забезпечення кримінального провадження у виді арешту майна тощо) та під час судового провадження на усіх його стадіях з метою забезпечити здійснення судочинства з урахуванням вимог права на справедливий суд.
Андрій Бутенко – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та теорії держави і права Європейського університету, голова Координаційної ради молодих юристів України при Міністерстві юстиції України, розглянув еволюцію прав і свобод людини через призму світової та української суспільно-правової думки. Зокрема, підкреслив, що права людини, необхідні для нормальної життєдіяльності виникли ще в первісному суспільстві. Ці вимоги спиралися на вироблені практикою звичаї, традиції, ритуали. Тоді ще була відсутньою диференціація прав і обов’язків і чинні норми сприймалися як правила, рівні для всіх та необхідні для організації людського суспільства. Витоки процесу визнання прав людини знаходимо ще у працях стародавніх мислителів, так Протагор підкреслював, що людина – мірило усіх речей; Алкідамант – бог зробив усіх вільними, природа нікого не зробила рабом; Цицерон – між людьми немає ніякої різниці, людина є громадянином усього світу. Вирішальним етапом у процесі розвитку прав і свобод людини стали буржуазно-демократичні революції ХVII-XVIII ст.ст. Вони висунули як широкий набір прав людини, так і принципи свободи, формальної рівності, які заклали підґрунтя універсальності прав людини і надали їм справді демократичного звучання. Права людини стають одним із головних ціннісних орієнтирів суспільного розвитку. Вони здійснили значний вплив на характер держави, оскільки обмежували її всевладдя, сприяли встановленню взаємодії між державною владою та індивідом, звільнивши останнього від надмірної опіки, придушення його волі та інтересів з боку владних структур. Так, у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва – Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Т. Джефферсона, Дж.-Ст. Мілля, І. Бентама – були закладені основи сучасного розуміння прав людини (на життя, свободу, власність тощо) як священних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади, висунуті концепції виникнення держави із вільної угоди людей, ідеї про те, що держава спирається на природні закони).
Олександр Мацегорін – кандидат юридичних наук, доцент кафедри права Факультету економіки і права Київського національного лінгвістичного університету висвітлив концептуальні основи захисту права на обов’язкову частку у спадщині. Наголосив на тому, що спадкове право за своїм змістом і призначенням завжди було і буде актуальним для кожної людини, оскільки впродовж свого життя прямо чи побічно вона отримує статус спадкоємця, а на завершальному етапі земного буття – стає спадкодавцем. Інститут права на обов’язкову частку у спадщині сучасна національна доктрина цивільного права висвітлює переважно із легалістичних позицій або ж у контексті ретроспективного аналізу формування та розвитку спадкування. Важливими концептуальними основами захисту права на обов’язкову частку у спадщині є: перелік спадкоємців першої черги, і який, до речі, є вичерпним; визначення розміру частки – розмір реальної обов’язкової частки у спадщині визначається з урахуванням усіх спадкоємців за законом тієї черги, яка за відсутності заповіту була б закликана до спадкування; визначення складу майна, з якого складається спадщина; процедура її прийняття. Стосовно останньої позиції, згідно з постановою ПВС України «Про судову практику у справах про спадкування» (№ 7, 2008 р.), той із спадкоємців, який має право на обов’язкову частку у спадщині та проживав разом із спадкодавцем на день його смерті, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо у визначеному законом порядку не відмовився від неї.
Лариса Булавіна – магістр-правознавець Інституту суспільства Київського університету імені Бориса Грінченка підняла цікаву і актуальну проблему у сфері захисту прав дітей на тему: «Національний та зарубіжний досвід протидії дитячої проституції». Наразі проблема дитячої проституції в усьому світі є досить актуальною та подекуди набуває все більшої гостроти. Одна сторона даної проблеми полягає у тому, що інколи достатньо складно візуально визначити повноліття особи, чим нерідко користуються дорослі, метою яких є отримання сексуальних послуг. Інша сторона проблеми полягає у залученні малолітніх та неповнолітніх осіб до дитячої проституції з метою отримання прибутку. Окресли конкретну цифру дітей втягнутих у проституцію складно, оскільки цей злочин характеризується великою латентністю і складною процедурою викриття. Проте за офіційними даними, протягом 2014-2015 рр. кількість неповнолітніх осіб, які надають сексуальні послуги за плату в Україні, нараховується майже 20 тис. осіб. Ймовірно, що до надання сексуальних послуг здебільшого залучені діти, на яких або на сім’ї яких впливають різні фактори: скрутне матеріальне становище, дитяча бездоглядність, відсутність чи ігнорування морально-етичних норм і цінностей, або ж дитяча бездоглядність та бідність моральних цінностей при достатніх матеріальних статках. Проаналізувавши норми чинного законодавства України, стає очевидним, що воно не вирізняється досконалістю в напрямі протидії дитячій проституції та навіть не містить визначення поняття «дитяча проституція». На противагу цьому вказане поняття міститься у Факультативному протоколі до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії. Загалом, основоположним міжнародним документом у сфері захисту прав дитини є Конвенція про права дитини (1989 р.), ратифікована Україною у 1991 р. Згідно зі ст. 1 Конвенції про права дитини дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Норми статті 34 Конвенції ООН про права дитини зобов’язують держави-учасниць захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень. 3 цією метою держави-учасниці, зокрема, вживають на національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів щодо запобігання використанню дітей з метою експлуатації у проституції або в іншій незаконній сексуальній практиці.
Ірина Полякова та Катерина Лизогуб – студентки-правники ІІІ-го курсу Київського університету імені Бориса Грінченка, консультанти Юридичної клініки «Астрея» Університету підняли і довели до загалу важливу і актуальну проблему – «Правові та організаційні аспекти врегулювання питання переселенців в Україні». У своїй презентації вони показали учасникам круглого столу, що на сьогоднішній день Україна змушена розв’язувати безліч проблем, що стосуються соціально-економічної, політичної, правової та військової сфери, але особливе місце посідають проблеми тих людей, які не з власної волі змушені були залишити свої зруйновані й розорені домівки, покинути роботу і виїхати туди, де немає ні знайомих, ні родичів, ні тих хто буде спроможним їм допомогти. Діяльність терористичних організацій у Луганській та Донецькій областях та окупація Криму Російською Федерацією спричинили масові порушення прав, свобод та законних інтересів людини на території України, внаслідок чого виникла ситуація вимушеної масової міграції людей з відповідних територій. Україна вперше за 24 роки незалежності зіштовхнулася з проблемою переселенців та біженців, змушених переміщатися з власних регіонів до інших міст і областей країни. Власне й в правовому полі, до прийняття профільного закону, ці питання окреслювалися лише Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 р., що регулює порядок надання допомоги іноземцям, тобто особам, які не є громадянами України і потребують додаткового або тимчасового захисту за межами своєї країни. На сьогоднішній день в Україні кількість переселенців складає від 980 тисяч до 1,8 мільйона осіб. З них 60 % внутрішньо переміщених осіб – пенсіонери, 12 % - діти, 4 % мають фізично обмежені можливості. Першочергового вирішення потребують питання, що пов’язані з розміщенням переселенців та забезпечення їх житлом, придатним для зимівлі; відновленням документів, що посвідчують особу, встановлення юридичних фактів та прав на майно; працевлаштуванням та отриманням пенсій, медичної допомоги, освітніх послуг та іншої соціальної допомоги. Тільки станом на травень 2015 р. на обліку в управліннях соціального захисту в усіх регіонах України перебуває 1 мільйон 240 тис. вимушених переселенців. З них 920 тис. родин та 157 тис. дітей. Понад 300 тис. сімей отримують державну допомогу на проживання й оренду житла, запроваджену з жовтня 2014 р., 286 тис. людей зареєстровані як працездатні і такі, що шукають роботу. Також на мирну територію переїхали 52 тис. інвалідів, які потребують соціальних виплат і засобів реабілітації, та 746 тис. літніх людей, яким треба виплачувати пенсію.
Безбар’єрність
Україна, 04053, м.Київ,