Дата проведення заходу: 11 грудня 2020 року
Місце проведення заходу: м. Київ, вул. Маршала Тимошенко, 13б, приміщення Київського університету імені Бориса Грінченка, (дистанційно) на платформі Google Meet
Захід організовано Юридичною клінікою «Астрея» і кафедрою публічного та приватного права Факультету права та міжнародних відносин Київського університету імені Бориса Грінченка, за підтримки Ради студентського самоврядування Факультету права та міжнародних відносин, Апарату Верховної ради України, Міністерства юстиції України, Національної школи суддів України, Юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, Університету сучасних знань та Київського університету права НАН України та інших вищих закладів освіти та організацій.
Метою проведення круглого столу є залучення науковців та практиків у сфері юриспруденції, державних та посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування України, аспірантів, магістрів та студентів-правознавців, молодих юристів, представників громадських організацій до обговорення актуальних питань реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини, відновлення порушених прав в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні.
Захід було відкрито вступним словом Ігоря Грицяка – деканом Факультету права та міжнародних відносин Київського університету імені Бориса Грінченка (далі Університет Грінченка), який привітав усіх присутніх з початком роботи Круглого столу та нагадав, що зовсім недавно, у 2018 році, 10 грудня, Загальній декларації прав людини виповнилося 70 років – документові що став символічною відповіддю на дві Світові війни, які стались у першій половині ХХ століття. Права і свободи людини, проголошені 10 грудня 1948 року у Декларації, сьогодні, утворюють правовий фундамент 120 країн світу, втілюючи ідеї справедливості і гуманності у своїх конституціях. Майже всі країни-члени ООН сприйняли факт ухвалення декларації позитивно, проте знайшлися й критики, які вважали, що вона становить загрозу порушення законів шаріату (Саудівська Аравія), існуванню чинних на той час систем у тоталітарних державах (СРСР) та інші причини. На історичному засіданні 10 грудня представники України, Білорусі, Польші, Югославії та Чехословаччини, які на той час перебували під прямим впливом Радянського Союзу, утрималися від ухвалення документа – особливо Союз був проти включення до тексту згадування про свободу пересування, слова і зборів, які прямо загрожували існуванню тоталітарного устрою, проте офіційна позиція була куди простішою. У Радянському Союзі текст Загальної декларації прав людини довгі роки вважався «антирадянською» літературою і офіційно оприлюднений був лише в роки «перебудови». Історія повторюється, і знову через 70 років – окупація Криму, війна на Сході України, що тривають вже майже 7 років призвели до порушень природніх прав людини – права на життя, особисту недоторканність, честь і гідність, свободу пересування та слова, житло тощо. За останніми даними управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ ООН) за весь період конфлікту, з 14 квітня 2014 року до 31 березня 2020 року жертвами військового конфлікту стали понад 44 тисячі осіб. Загинуло майже 15 тис. осіб. Понад два мільйони людей зі Сходу були змушені покинути свої домівки і переїхати в інші регіони України. Внутрішньо переміщені особи стикаються з чисельними порушеннями своїх прав на житло, пенсійне забезпечення, працю тощо. Все це вказує на те, що посадовці в особі Держави мають розуміти – права і свободи проголошені Загальною декларацією – є основоположними, невідчужуваними і прямо зобов’язують державу учасницю піклуватися про своїх громадян, оскільки «Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти один щодо одного в дусі братства. Ніхто не повинен зазнавати катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження та покарання», – говорять відповідно перша та п’ята статті Декларації.
Андрій Чернега, доцент кафедри публічного та приватного права Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка занурив усіх присутніх у події 30-річної давнини від 16 липня 1990 року – від коли була проголошена Декларації про державний суверенітет України – найважливішого документу в історії боротьби за Незалежність України і побудови правової та соціальної держави. Цей історичний феномен проголосив суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Документ став важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного й економічного розвитку. Жодних дискримінаційних обмежень щодо культури, мов чи якихось інших гуманітарних потреб Декларацією висунуто не було, а народом України визначалися громадяни всіх національностей. Визнавався обов’язок державних органів влади забезпечувати національно-культурне відродження Українського народу, запровадження та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Базові положення Декларації стали основою законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України. Було розпочато сучасний конституційний процес. Прийняття Декларації про державний суверенітет України підтвердило неминучість розпаду комуністичної тоталітарної імперії. Ухвалення цього документа стало ключовим кроком для відновлення історичної справедливості, відродження української державності як втілення ідеї соборності українського народу та його земель. Це стало початком, своєрідною точкою відліку відновлення державної незалежності України загалом. Документ створив правові передумови для ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України.
Марія Осядла, головний спеціаліст Відділу зв’язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України повідомила, що досить дієвим інститутом відновлення та захисту порушених прав і свобод громадян є можливість їх звернення до Конституційного Суду України. Конституційна скарга є новою формою звернення до Конституційного Суду України, яку було запроваджено у зв’язку із прийняттям змін до статті 55 Конституції. Крім цього, статтею 151-1, якою також доповнено Основний закон, визначено, що Конституційний Суд вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України. До 2016 року також була можливість звертатися до Конституційної юрисдикції, але не зі скаргою, а з конституційним зверненням і лише щодо питань офіційного тлумачення Основного закону та законів України, за умови обґрунтування їх неоднозначного застосування, що могло призвести до порушення прав і свобод людини й громадянина. Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення закону або його окремої норми, яке отримувала особа за результатами звернення, не мали юридичного ефекту, оскільки така особа не могла з відповідним рішенням звертатися до судів загальної юрисдикції і відновлювати на підставі нього своє порушене право. Натомість, запровадження конституційної скарги змінило ситуацію – людина отримала змогу безпосередньо звернутися до Конституційного Суду України з метою захисту своїх конституційних прав, порушених законом. Загалом, починаючи з 1997 року, Контитуційний суд визнав неконституційними 11 законів і 5 законопроектів. Протягом 2016-2020 рр. до Конституційного Суду України надійшло майже 2400 скарг, більшу половину з яких було відхилено через невідповідність формі заповнення. А саме, звернення до Суду неналежним суб'єктом; неналежність до повноважень Суду питань, порушених у конституційному поданні, конституційному зверненні, конституційній скарзі; неприйнятність конституційної скарги; через втрату чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України, крім випадків, передбачених частиною другою статті 8 Закону України «Про Конституційний Суд України»; наявність рішення, висновку Суду щодо того самого предмета конституційного подання, конституційного звернення, конституційної скарги, а також ухвал Суду про відмову у відкритті конституційного провадження у справі або про закриття конституційного провадження у справі, якщо їх постановлено на підставі пунктів 1, 2 цієї частини профільного Закону.
Світлана Бобровник – завідувач кафедри теорії права та держави Юридичного інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у своєму виступі звернула увагу присутніх на правах студентів в умовах пандемії 2020-2021. При будь-яких епідеміях чи масових хворобах перши припиняють свою роботу заклади освіти. Це є цілком логічно, адже учні та студенти перебуваючи в одному приміщені протягом дня та постійно контактуючи одне з одним, а тому належать до групи ризику. На жаль, у наших реаліях популярним є рішення майже повністю зупиняти навчальний процес на період карантину. Українська система освіти не була готова та доволі не часто практикувала методику дистанційного навчання, і все ж Наказом МОН № 406 від 16 березня 2020 року та офіційним Листом №1/9-176 від 25 березня 2020 року зобов’язали заклади освіти функціонувати у такому форматі. В Україні – більш ніж 1,3 мільйона студентів. Під час пандемії COVID-19 усі вони залишили свої гуртожитки й навчальні корпуси та поїхали додому: українські виші в період карантину мають право навчати лише дистанційно, такою є вимога уряду. За студентами, які виїхали з гуртожитків з 15 жовтня до 15 листопада, має обов’язково зберігатися місце проживання. Кошти за період непроживання в гуртожитку мають бути повернені студентам або зараховані як платіж на наступний період проживання. На цьому наголосив очільник Міністерства освіти і науки України Сергій Шкарлет. Необхідно звернути увагу на те, що Уряд та МОН лише рекомендували студентам за можливості залишити гуртожитки на час введення карантинних заходів. Прописали, що діти-сироти, діти з тимчасово окупованих територій, з «червоної» карантинної зони, студенти, які перебувають на навчально-виробничій практиці або працюють, іноземці та особи без громадянства залишаються проживати у гуртожитках, дотримуючись усіх рекомендацій МОЗ та Головного державного санітарного лікаря». Примусово виселяти студентів з гуртожитків не мають права.
Дідич Тарас – доцент кафедри теорії права та держави Юридичного інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка звернув увагу присутніх на аналізі положень Проєкту Концепції розвитку юридичної освіти, що надає змогу виокремити недоліки змістовного та юридико-технічного характеру. До змістовних недоліків, на наше переконання, можна віднести: невиправдано велика увага приділяється надуманим проблемам і недолікам системи української юридичної освіти, які безпідставно поширюються на всі заклади вищої освіти, що ніяк не відповідає дійсності; досить претензійною є теза «недостатньо висока якість наукових досліджень у сфері права та їхня невідповідність сучасним потребам держави та суспільства». Не можна «під один гребінець» підганяти усі юридичні дослідження. Такі тези свідчать про недостатню обізнаність авторів тексту проекту концепції про стан справ та неповагу до тих, хто відданий справі юридичної науки та вищої правничої освіти, є визнаними в світі фахівцями та сформували юридичні школи, правові доктрини і до експертної думки яких прислуховуються як Конституційний Суд України, Верховний Суд та інші національні суди, так і інші практики. І це незважаючи на всі негаразди в державі та мізерне фінансування їх діяльності; встановлення обмеження, що «підготовка здобувачів вищої освіти за спеціальністю 081 «Право» здійснюється виключно за денною формою здобуття освіти» видається абсолютно необґрунтованим. Відповідно до пріоритету – навчання протягом всього життя, який також згаданий в проекті Концепції, особи повинна бути забезпечена можливість здобуття освіти, зміни фаху, підвищення кваліфікації протягом життя. Саме для навчання дорослих (які мають поєднувати навчання з роботою) існують такі форми здобуття освіти, як заочна, вечірня тощо. Відтак, згадана теза Концепції навпаки позбавить фахівців можливості навчання, зміни фаху протягом життя і стимулює необхідність вибору професії раз і назавжди у підлітковому віці. Це абсолютно не відповідає сучасним світовим практикам, тощо. Підсумовуючи, слід зазначити, що ухвалення Концепції в запропонованій редакції може мати негативні наслідки та призвести до руйнування системи юридичної освіти України, істотного скорочення вступників на навчання за спеціальністю 081 «Право», суттєвого зниження ролі юридичної науки та наукових досліджень у сфері права в системі юридичної освіти і юридичної практики, створення додаткових формальних перепон для громадян в частині вступу на навчання та проведення атестації випускників із вказаної спеціальності. Окрім того, впровадження положень Концепції в систему підготовки майбутніх правників підриватиме засади автономії закладів вищої освіти, суттєво перешкоджатиме спеціалізованості юридичної освіти, виключатиме можливість розвитку міждисциплінарності підготовки правників та здійснення науково-дослідної роботи, що суперечитиме об’єктивним потребам ринку освітніх юридичних послуг та наукових досліджень. Вважаємо, що Концепція потребує суттєвого доопрацювання із залученням фахівців-правознавців провідних закладів вищої освіти України, зарубіжних держав, Національної Академії правових наук України та ін.
Іван Паламарчук, головний спеціаліст Міністерства юстиції України, розповів про забезпечення дотримання прав у пенітенціарній в умовах пандемії. Зі слів Міністра юстиції Дениса Малюська, «на фоні стрімкого поширення у світі та в Україні зокрема коронавірусу, нам вдалося не допустити масового поширення цієї хвороби у місцях попереднього ув’язнення та установах виконання покарань. Якщо в ув’язненого з’являються симптоми коронавірусу – його відвозять до медичного закладу, де він проходить ПЛР-тестування. Якщо в результаті підтверджується COVID-19 – контактні особи захворілого теж проходять таке тестування». Серед інших досягнень у пенітенціарній сфері за рік – впровадження та наповнення Єдиного реєстру осіб, узятих під варту та засуджених. Запуск та забезпечення функціонування цієї системи дозволяє створити єдину базу даних інформації про засуджених та ув’язнених, забезпечити оперативну комунікацію між органами та установами пенітенціарної системи та пробації, а також забезпечити взаємодію з іншими державними структурами, які працюють з реєстрами. Наразі до Реєстру підключено 92 установи, навчено 551 співробітник, внесено 53 584 реєстраційні картки. Крім того, було запроваджено експериментальний проєкт платної послуги з надання поліпшених побутових умов у СІЗО. Наразі до проєкту вже долучилось 22 слідчі ізолятори, за користування платними камерами в яких вже сплачено понад 1,9 млн грн. За рахунок цих коштів було відремонтовано 25 безкоштовних камер на 162 місця. Крім того, протягом 2020-го року було розпочато «великий розпродаж в’язниць», законсервовано 12 установ виконання покарань, що дозволить оптимізувати видатки та залучити їх для будівництва нових слідчих ізоляторів, а також запроваджено систему рейтингування (оцінки ефективності) в’язниць.
Ганна Власова, професор кафедри публічного та приватного права Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка розповіла про значення рішень ЄСПЛ в адвокатській діяльності. У сучасному динамічному світі немає нічого довічного – навіть добре усталена практика Європейського суду поступово трансформується, адже змінюються суспільні відносини, і власне трансформується правова реальність. Судова система нездатна, в таких умовах, вчасно і ефективно реагувати на зміни у своїх рішеннях. І в якості прикладу на підтвердження цієї тези було проведено порівняння двох справ ЄСПЛ, які стосувались прав адвокатів, щодо яких проводиться обшук та виїмка. Йдеться про справи «Головань проти України» (2012) та «Сервуло проти Португалії» (2015). Між цими рішеннями – усього три роки, але їх аналіз показує, що питання захисту прав адвокатів в очах міжнародної судової спільноти набуло значно більшої ваги. Тема обшуків у адвокатів дуже болюча для українського суспільства, особливо яскраво це проявилось у 2016 році. І з цього приводу Європейський суд з прав людини неодноразово підтверджував, що подібні дії можуть бути порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема у контексті права на таємницю листування. Проте не завжди обшук та виїмка матимуть ознаки такого порушення. Тобто з одного боку, у справі «Адвокатська контора «Сервуло та Партнери», РЛ та інші проти Португалії» (Рішення було ухвалене 3 листопада 2015 року) Євросуд зауважив, що порушення статті 8 Конвенції під час обшуку в офісі адвокатської контори та виїмки серверів з листуванням адвокатів не було, зважаючи на те, що були достатніми гарантії, надані заявникам для попередження зловживання владою, свавілля і втручання в професійну таємницю адвокатів. Зокрема, було забезпечено контроль слідчим суддею, доповнений втручанням голови апеляційного суду відповідно до статті 72 Статуту Ордена адвокатів. А з іншої сторони, Суд через свій аналіз встановив, які саме гарантії є достатніми для того, щоб обшук адвоката вважався правомірним. І перелік таких гарантій значно виріс у порівнянні з 2012 роком.
Ліліана Тимченко, доцент кафедри міжнародних відносин та міжнародного права Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка, підняла дуже важливу і актуальну тему, яка висвітлює культуру миру в контексті ХХІ ст. Вперше даний напрям офіційно був запропонований на Міжнародному конгресі ЮНЕСКО з проблем миру, що відбувся у Кот-Д’Івуар в 1989 р. У прийнятій конгресом Декларації відмічалось, що «необхідно сприяти формуванню нового бачення світу, яке б розвивало культуру миру, засновану на повазі до людського життя, свободи, справедливості, солідарності, толерантності, прав людини, рівності між чоловіками й жінками». З того часу зміст поняття культури миру значно розширився, доповнився новими складовими. На сьогоднішній день культура миру виходить далеко за рамки традиційного поняття міжнародного миру як відсутності війни і включає в себе наступні компоненти: повага до життя, до людей та до їх прав; відмова від будь-яких форм насилля і відданість справі запобігання конфліктам шляхом усунення причин їх виникнення, а також вирішення проблем виключно через діалог та переговори; визнання рівності прав і можливостей чоловіків і жінок; визнання права кожного на свободу висловлення власних думок та переконань і на отримання інформації; відданість принципам демократії, свободи, справедливості, терпимості, солідарності, співробітництва, плюралізму, діалогу та взаєморозумінню між народами, етнічними, релігійними, культурними та іншими групами й окремими людьми; відданість принципам соціально орієнтованого суспільства; готовність бережно ставитись до навколишнього середовища. Часи війни спонукають до осмислення сутності війни і миру. Безпекові загрози в такі періоди перетворюються на складові життєвого простору. Гібридна війна Росії проти України точиться вже 6 років. На сьогодні – це найдовша війна, найдовший насильницький конфлікт у Європі після Двох Світових війн. Кінця і краю цій війні, поки що, не видно. Збройна агресія Росії стала довгостроковим чинником деструктивних впливів на українську політичну, економічну та соціальну реальність. Що довше війна триває, то відчутнішими стають її наслідки, і не тільки для України, а й для міжнародного світоустрою, усієї системи міжнародної безпеки. Водночас тривалість цієї війни доводить нашу здатність до опору агресорові. Питання війни і миру на сьогодні є найбільш значущим для Української держави – від його вирішення залежить її існування і майбутнє як незалежної країни.
Наталія Сергієнко, старший викладач кафедри публічного та приватного права Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка зазначила, що сфера дотримання прав людини особливо актуальна і при примусовому виконанні рішень. Адже згідно практики ЄСПЛ, право на справедливий суд, передбачене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби судові рішення залишились не виконаними. На жаль, значна кількість судових рішень в Україні тривалий час не виконуються. Отже, актуальним є і ефективне реформування примусового виконання рішень, і забезпечення прав, свобод, інтересів людини при здійсненні примусового виконання рішень.
Вікторія Петришина, студентка магістратури шостого року навчання Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка, виступила із доповіддю про вплив інституту нотаріату на забезпечення реалізації, захисту та охорони прав громадян. Нотаріат України – це правозахисний інститут державної гарантії дотримання законності прав та інтересів кожної людини, що забезпечує надання правової допомоги громадянам, юридичним особам та захист їх майнових прав. У сучасній Україні дедалі більшої актуальності набуває правовий напрям розвитку українського суспільства, що націлений на інтеграцію в життя ідеалів правової держави, яка б гарантувала громадянам України дотримання їх прав та свобод, а також підтримувала рівновагу під час взаємодії громадянського суспільства з державою. Одним із найважливіших чинників формування такої правової держави є нотаріальна діяльність, яка наділена офіційним державним визнанням, оскільки сучасний нотаріат є органом безспірної юрисдикції, на який покладено обов’язок захищати суб’єктивні права і законні інтереси фізичних та юридичних осіб, в процесі надання правочинам публічної довіри та більшої доказової сили документам.
Андрій Сінько, студент Інституту журналістики, спеціальності журналістика (видавнича справа та редагування) розповів про те, що реклама послуг на юридичному ринку продовжує розвиватися. Юристи, адвокати, що працюють у цій сфері, вже не можуть розраховувати лише на ефект «сарафанного радіо», як це було раніше. Діджиталізація стала справжнім викликом для реклами юридичних послуг. Звернув увагу на три канали поширення інформації: контекстна реклама, email – розсилка та соціальні мережі. Визначивши останні найефективнішим каналом. соціальні мережі – просто невід’ємна частина повсякденного життя, яка «перекочувала» і у професійну площину юриста. Сьогодні просування юридичних послуг в мережі Інтернет вже не уявити без соціальних медіа.
Андрій Дмитренко, студент IІ курсу Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка, презентував цікаву доповідь на тему: «Підстави та порядок поновлення працівника на роботі». Відповідне питання є актуальним для всіх працездатних людей в першу чергу через те, що кожен працівник, виконуючи свої трудові функції, повинен знати свої права та в разі порушення цих прав з боку роботодавця чи інших осіб користуватися всіма можливими способами їх захисту. Більшість трудових спорів пов’язаних з поновленням працівників на роботі виникають з приводу їх незаконного звільнення, в решті випадків поновлення відбувається в результаті незаконного переведення працівника на іншу роботу. Здебільшого, незаконні дії власника з приводу незаконного звільнення чи переведення залишаються ніким не поміченими. Незаконно звільнені чи переведені на іншу роботу працівники зазвичай переконані у безкорисності спорів з колишнім роботодавцем або ж не знають про порядок захисту свого права. Згідно статистики Верховного Суду, за перше півріччя 2019 року трудові спори, які розглядаються Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, посідають третє місце (3512 справ) від загальної кількості справ після спорів, що виникають з договірних відносин та справ у спорах з приводу відшкодування шкоди. У свою чергу за перше півріччя того ж 2019 року загальна кількість справ, що перебували на розгляді, про поновлення на роботі становило 254. У поточному році ситуація не змінилась, оскільки трудові спори системно займають третє місце за кількістю розглянутих справ Касаційним цивільним судом. До прикладу за перше півріччя 2020 року їх кількість становила 1415 і так само як в попередньому році поступається спорам, що виникають із договірних відносин та спорам з приводу відшкодування шкоди. Загалом така тенденція спостерігається, зокрема й тому, що саме в період карантину зустрічається суттєве збільшення порушень у сфері праці, а конкретно безліч порушень з питань незаконного звільнення працівників в період віддаленої роботи. Роботодавці, беручи на роботу працівників, укладають з ними трудовий договір на підставі трудового законодавства. Працівник в свою чергу зобов’язується виконувати роботу, визначену умовами трудового договору. Власники підприємств, установ, організацій не можуть нехтувати трудовим законодавством, погіршувати умови трудового договору під приводом карантину, а інакше їм доведеться відповідати за такі дії перед законом. Отже, нині виникає необхідність визначення конкретного дієвого механізму вирішення питання поновлення на роботі в першу чергу з приводу незаконних дій роботодавця щодо звільнення чи переведення працівника на іншу роботу.
Богдан Масляний, студент IІ курсу Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка, презентував актуальне і своєчасне питання – реалізації права на землю. Земля є основним багатством України. Такими словами починається зміст Земельного кодексу України, основного Закону, що визначає правове регулювання земельних відносин. Зазначеним документом також закріплено право за кожним громадянином України отримати свій маленький шматочок цього багатства. 31 березня 2020 року Верховна Рада України проголосувала за Закон України №2178-10 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення», який з 1 липня 2021 року має відкрити ринок землі в Україні. Громадяни України, які є власниками землі зможуть її продавати, а інші відповідно купувати. За різними оцінками вартість 1 га української землі буде становити 1400-2200 $. Середня вартість оренди 1 га землі на 2019 рік по Україні становить 2000 грн. Стаття 14 Конституції України встановлює, що право власності на землю гарантується, набувається та реалізовується громадянами України відповідно до закону. Постає питання: Як отримати безкоштовно земельну ділянку від держави ? В Україні понад 60 млн га землі. Із них 42,7 млн га - понад 70% - це земля сільськогосподарського призначення. При цьому йдеться про дуже родючі ґрунти. Близько 40 % с/г землі в Україні – це чорноземи. У приватній власності зараз знаходиться 27.7 млн га, ними володіють близько 7 млн українців. Відповідно ще більше 20 млн повнолітніх не мають у свої власності земельних ділянок с/г призначення, хоча це право їм гарантується.
Своїми напрацюваннями мали змогу поділитися і студенти Факультету права та міжнародних відносин та Історико-філософського факультету Університету Грінченка, аспіранти та магістри з різних вищих закладів освіти, які виступили із презентаціями на теми: «Ефективне правосуддя – як умова захисту прав і свобод людини та громадянина», «Юридична техніка актів земельного законодавства, як передумова захисту прав і свобод людини та громадянина», «Роль принципу розумності в системі принципів права», «Правове регулювання в сучасному механізмі забезпечення прав людини», «Правове забезпечення управлінської діяльності менеджера», «Булінг – як порушення права на повагу до гідності громадянина», «Право на недоторканність сімейного життя», «Право на працю», «Забезпечення прав людини під час пандемії COVID-19», «Особисте життя як об’єкт цивільно-правової охорони», «Забезпечення прав учасників освітнього процесу під час дії карантинних обмежень», «Особливості правового забезпечення договорів про надання психотерапевтичних та психіатричних послуг», «Завдаток як правова категорія: значення та функції», «Особливості правового регулювання безіменних комерційних договорів», «Правове регулювання та особливості договорів про рекламну діяльність», «Зловживання процесуальними правами у цивільному судочинстві», «Права та законні інтереси позашлюбних дітей», «Правова експертиза нормативно-правових актів в системі засобів забезпечення механізмів захисту прав людини в Україні», «Відшкодування майнової шкоди завданої внаслідок ДТП», «Підстави та порядок припинення трудових відносин з працівником» та ін.
Круглий стіл завершився врученням сертифікатів учасникам та словами вдячності від запрошених та почесних гостей. Присутні на заході схвалили пропозицію провести наступний VII Круглий стіл у грудні 2021 року, присвячений реалізації, захисті та відновленню порушених прав громадян в умовах пандемії в Україні.
Безбар’єрність
Україна, 04053, м.Київ,