ІІ Школа сімейного права в Київському університеті імені Бориса Грінченка

ІІ Школа сімейного права в Київському університеті імені Бориса Грінченка 26 березня 2016 року
Київський університет імені Бориса Грінченка

26 березня 2016 р., Київському університеті імені Бориса Грінченка відбулася ІІ Школа сімейного права. Організаторами заходу виступили: ЮК «АСТРЕЯ» Університету, Комітет сімейного права та майнових спорів Асоціації адвокатів України, Київський міський центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги при Міністерстві юстиції України, Координаційна ради молодих юристів України, Ліга студентів правників України за сприяння кафедри теорії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультету економіки і права Київського національного лінгвістичного університету, Національного університету державної податкової служби України та Університету сучасних знань.

У заході взяли участь понад 80 учасників – студенти-правники вищих навчальних закладів Києва та інших міст України, молоді практикуючі юристи, адвокати та науковці юридичних вузів та факультетів. Наш захід відвідали студенти Юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького, Київського університету права НАН України, Юридичних факультетів та інститутів Київського національного торгівельно-економічного університету, Львівського національного університету імені Івана Франка, Київського національного лінгвістичного університету, Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, Національного університету «Києво-Могилянська академія», Державної податкової служби України, Академії муніципального управління, Національної академії внутрішніх справ України, Університету КРОК, та Київського університету імені Бориса Грінченка.

Захід розпочався привітальним словом завідувача ЮК «АСТРЕЯ» - Андрія Чернеги, який поздоровив усіх із продовженням традиції, започаткованої у листопаді 2015 р., а саме із початком роботи ІІ Школи сімейного права в стінах Київського університету імені Бориса Грінченка, задля підвищення професійних знань, умінь і навичок у студентів-правознавців та молодих юристів усіх профільних університетів, юридичних факультетів та інститутів. Звертаючись до учасників та гостей Школи, Андрій Петрович наголосив на тому, що в сучасних умовах реформування правової системи України та її основної складової, фундаментальних галузей права, а саме цивільного, господарського, кримінального, трудового і власне сімейного права, вимагає від українського законодавця наблизити норми цих галузей до європейських стандартів та реалій суспільних відносин. Відносини, що породжують сім’ю та шлюб, правові наслідки укладання та розірвання шлюбу були і будуть в полі зору найважливіших суспільних відносин, більше того, практика застосування норм Сімейного кодексу показує, що окремі його положення не здатні в повній мірі реалізувати та захистити права, інтереси подружжя та дітей. Так, наприклад стосовно майнових (боргових) зобов’язань подружжя, у чинному сімейному законодавстві відсутні критерії визначення спільного зобов’язання подружжя, натомість існує юридична конструкція «договору в інтересах сім’ї»; чинний сімейний кодекс називає об’єкти спільного сумісного майна подружжя, проте факт набуття майна в період шлюбу, не є безумовним і має доводитися у суді; боргові зобов’язання у сімейному праві взагалі викликають безліч запитань і дискусій, зокрема з приводу поняття та природи боргового зобов’язання, видів та підстав виникнення зобов’язання подружжя, неоднозначна оцінка судами відповідного інституту породжує протиріччя судової практики з одних і тих же питань.

Заступник голови центру зайнятості України – Сергій Кравченко привітав колектив ЮК «АСТРЕЯ» з ІІ Школою сімейного права та побажав подальшої плідної та успішної праці на ниві організації та проведення подібних заходів для майбутніх та молодих юристів. Звернув увагу учасників Школи на те, що суспільні відносини динамічно розвиваються, подаючи головні імпульси для соціально-економічного розвитку, державних інституцій та правової системи України. Остання сьогодні знаходиться в процесі перетворення та переосмислення керуючих принципів та методів правового регулювання, уніфікації національного законодавства та наближення його до європейських стандартів. Сімейне право є однією з провідних галузей права, що входить до правової системи і найбільш повно відображає її розвиток через призму гуманістичних, етичних, моральних, культурних та правових принципів розвитку та функціонування повноцінного і самодостатнього суспільства. Тому питання, що регулюють окремі аспекти сімейних відносин – укладення і розірвання шлюбу та шлюбного договору, сплата аліментів, відшкодування моральної та майнової шкоди подружжю становлять інтерес не тільки для юристів, а й для кожної людини, яка бажає створити міцну і надійну сім’ю. Сім’я необхідна кожній людині, вона впливає на розвиток суспільства, його моральне, культурне та духовне здоров’я і є одним з факторів підвищення соціально-економічної активності людей.

Директор Київського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Міністерства юстиції України – Богдан Кушнір, в контексті заданої тематики ІІ Школи, а саме цивілізованого розлучення і поділу особистого та спільного сумісного майна подружжя, наголосив на тому, що майнові відносини подружжя – це складний комплекс взаємопов'язаних дій щодо володіння, користування й розпорядження майном. Майнові відносини подружжя регулюються нормами сімейного та цивільного права України, договорами, які подружжя укладає між собою. Останні (договори) є новелою сімейного законодавства і не набули досить широкого поширення у сімейних відносинах. Проте Сімейний Кодекс України передбачає не лише звичний для нас шлюбний договір, якому присвячена окрема 10 глава, а договори, якими подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім’ї та родичі можуть, цивілізованим шляхом, врегулювати відносини між собою. До таких договорів кодекс відносить договір дружини та чоловіка про те, з ким із них після розірвання шлюбу будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні їхнього життя братиме той, хто буде проживати окремо – так званий «договір про розірвання шлюбу» (ст. 109 СК); договір дружини і чоловіка про надання утримання (ст. 78 СК), договір дружини і чоловіка про припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям права власності на нерухомість (ст. 89 СК); договір матері та батька дитини про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК); договір дружини і чоловіка про визначення порядку користування нерухомістю (ст. 66 СК); договір про поділ нерухомого майна (ст. 68 СК); договори, які можуть бути укладені жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але без реєстрації шлюбу тощо. На наш погляд, інститут договору у сфері сімейних відносин здатен не тільки ефективно врегулювати питання володіння, користування і розпорядження особистим чи спільним сумісним майном, особисті майнові і немайнові правовідносини батьків і дітей, а й суттєво знизити ризики та конфліктні ситуації, що можуть призвести до різного роду небажаних наслідків, як для кожного з подружжя, так і для їхніх дітей.

Адвокат, член ради Комітету з сімейного права та майнових відносин Асоціації адвокатів України, партнер Юридичної групи «Право» – Людмила Гриценко ознайомила учасників Школи з особливостями поділу подружнього майна, правовим статусом особистого та спільного сумісного майна. Доповідач розкрила суть та види особистої приватної власності дружини, чоловіка; обставини, які підлягають доказуванню у суді стосовно визнання особистої приватної власності за дружиною, чоловіком. Роздільне майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності, але для того, щоб підкреслити відмінність цього майна від спільного майна подружжя нерідко використовують поняття «особиста власність», «роздільна приватна власність подружжя». Сімейний кодекс України закріпив термін «особиста приватна власність подружжя» (гл. 7 СК). Цікавим є той факт, що Конституція України, як відомо, не закріплює такого поняття, як особиста приватна власність. Фізичній особі майно належить на праві приватної власності, будь-якого винятку щодо майна подружжя немає. Даним майном кожен із подружжя має право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися. При розподілі спільної власності подружжя і визначення їх часток, це майно не враховується. Визначення конкретного майна, що належало кожному з подружжя до шлюбу, має засвідчуватися відповідними документами, або свідченнями свідків. Не включається до спільної власності подружжя і майно, набуте одним із подружжя за договором дарування чи отримане у спадок.

Стосовно спільного сумісного майна подружжя , спікер розкрила, власне, яке майно може бути об’єктом спільної сумісної власності, підстави набуття права власності на спільне майно; способи та порядок поділу майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; правозастосовну практику стосовно поділу земельної ділянки, приватизованої одним із подружжя у період шлюбу, житлового будинку, який не зданий в експлуатацію; правові висновки та тлумачення Верховного суду України з приводу підстав та критеріїв розмежування особистого і спільного майна подружжя. Зокрема, наголосила на тому, що майно, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться в натурі. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя. Вирішуючи спори між подружжям про майно, суд має встановити: обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання; джерелом набуття спільного майна є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, тобто виникнення права спільної сумісної власності на майно, факт набуття якого мав місце в період шлюбу, не є безумовним і не презюмується, а має встановлюватися у суді.

Земельна ділянка, яка була приватизована одним із подружжя, відповідно до ст. 57 СК України, є особистою приватною власністю того, хто її приватизував. Однак, при цьому слід враховувати наступне. Вказане положення сімейного законодавства щодо статусу приватизованої земельної ділянки набрало законної сили лише 13 червня 2012 р., після прийняття Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17 травня 2012 р. До 13 червня 2012 р. законодавець відносив земельну ділянку, набуту внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації, до об’єктів спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, виходячи з положень дії закону в часі, якщо один із подружжя приватизував земельну ділянку до 13 червня 2012 року, то така земля є об’єктом спільної сумісної власності, а якщо після вказаної дати, то така нерухомість є особистою приватною власністю того з подружжя, хто оформив приватизацію. Такої позиції притримується і судова практика. Зокрема в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (Із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 р. № 2) зазначено: «Відповідно до положень статей 81, 116 ЗК окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 3К, 377 ЦК».

Сам факт спільного проживання сторін у сім’ї не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.

Адвокат, член ради Комітету з сімейного права та майнових спорів Асоціації адвокатів України, викладач Київського університету НАН України – Олег Простибоженко ознайомив учасників ІІ Школи з окремими аспектами правового регулювання та практичного вирішення питань, що виникають із майнових (боргових) зобов’язань подружжя. До законодавства, яке регламентує боргові зобов’язання подружжя відносяться СК України (передусім ст.ст. 61, 65, 73); ЦК України (ст. 190, книга 3 речове право та книга 5 зобов’язальне право); Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (зокрема, п. 24) за № 11 від 21 грудня 2007 р. та Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» за № 5 від 30 березня 2012 р. Щодо визначення поняття боргового або майнового зобов’язання, то ні СК України, ні ЦК України не містять такого визначення. В правовій системі загального права (англо-американській) вживається термін «debt» («property obligation» – є калькою). У національній судовій практиці та науці вживання терміну «боргове зобов’язання» обумовлено уявленням про заборгованість особи перед банком (фінансовою установою), тобто про грошове зобов’язання. Однак, грошове зобов’язання є лише одним з різновидів майнового (боргового) зобов’язання. Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК, серед яких: договори та інші правочини; створення об’єктів інтелектуальної власності; завдання шкоди; інші юридичні факти; у випадках, передбачених актами цивільного законодавства: з актів органів державної влади і місцевого самоврядування; з рішення суду. Стосовно зобов’язань подружжя, то вони можуть бути особистими, роздільними чи солідарними (спільними). До речі поняття спільного зобов’язання подружжя в чинному законодавстві відсутнє. Зобов’язання, за які подружжя відповідає солідарно: взяті подружжям спільно (разом) на підставі договору; коли один з подружжя є поручителем; у разі спільного завдання шкоди іншим особам (ст. 1190 ЦК); у разі завдання шкоди неповнолітніми дітьми подружжя (ст. 1178 ЦК); у випадку безпідставного збагачення (ст. 1212 ЦК). Чинне сімейне законодавство не містить критеріїв чи ознак для визначення спільного зобов’язання подружжя (чи його аналогу). Натомість існує юридична конструкція «договору в інтересах сім’ї» – договір укладений одним з подружжя в інтересах сім’ї і отримане з таким договором використане на потреби сім’ї. De facto всі зобов’язання в Україні є особистими, якщо безпосередньо в підставі їх виникнення не вказано про їх солідарність; наслідком є практична утрудненість у зверненні стягнення на спільне майно подружжя; первинна ідея конструкції «договору в інтересах сім’ї» полягала в наданні права державній виконавчій службі звертати стягнення на спільне майно подружжя; на практиці конструкція «договору в інтересах сім’ї» виявилася дуже суперечливою.Наприклад, положення ст. 65 СК регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів (п. 25 постанови Постанова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за № 5 від 30.03.2012 р.); договір, укладений одним із подружжя, створює обов’язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім’ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім’ї. Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане на інші потреби, окрім сім’ї, не створює обов‘язків для іншого з подружжя (правова позиція Вищого спеціалізованого України від 19.06.2013 р. справа № 6-55цс13). Це не єдиний приклад суперечливості судової практики, досить часто судові інстанції висловлюють різну думку, щодо волевиявлення одного з подружжя (укладення договору); врахування зобов’язань чи їх поділ між подружжям боргу у рівних частках. Жодна з двох концепцій не застосовується в чистому вигляді. Крім того, відповідно до ст.520 ЦК поділ зобов’язань неможливий без згоди кредитора, а в судовій практиці панує уявлення про поділ кожної речі.

Адвокат, член ради Комітету з сімейного права та майнових спорів Асоціації адвокатів України, кандидат юридичних наук Юлія Божко презентувала виступ на тему: «Цивілізоване розлучення подружжя або… Чи є життя після розриву стосунків?». У сучасному суспільстві розлучення стає такою ж буденністю, як і шлюб. Якщо шлюб укладається з метою створення сім’ї, загальних матеріальних і нематеріальних благ, дітей тощо, то розлучення процес не надто приємний і супроводжується негативними емоціями, дрібними та глобальними побутовими проблемами, тягне за собою цілий ряд матеріальних та фінансових розбіжностей, питань пов’язаних із вихованням і проживанням неповнолітніх дітей тощо. Проте, «Поганий мир – краще, ніж хороша війна, якщо він звичайно наступить», а всі негативні процеси розлучення можна мінімізувати, якщо врахувати основні причини, що обумовлюють його складність і спробувати їх вирішити у межах правового поля. До основних причин, що обумовлюють складність процесу розлучення належать: неможливість або небажання сторін досягти згоди щодо основних питань розірвання шлюбу, подальшого виховання та місця проживання спільних дітей, розміру та порядку сплати аліментів, способів поділу майна через банальне погіршення стосунків подружжя, а відтак, небажання йти на будь-які поступки одне одному; недосконалість окремих норм сімейного законодавства, що призводить до формування різної судової практики застосування норм сімейного права при розгляді аналогічних справ та багаторічним судовим процесам; відсутність уніфікованої судової практики із складних питань, що виникають при поділі майна подружжя в судовому порядку. За загальним правилом, передбаченим ст.106 СК України, розірвання шлюбу за згодою сторін можливе лише за відсутності у подружжя спільних дітей. За наявності спільних дітей – виключно через суд. Наявність майнового спору між подружжям ніяким чином не впливає на розірвання шлюбу. Цивілізований варіант розлучення передбачає звернення до суду (у разі неможливості звернутися до ДРАЦС) зі спільною заявою про розірвання шлюбу. Подружжя разом зі спільною заявою про розірвання шлюбу зобов’язані подати: письмовий договір про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей; нотаріально посвідчений договір про розмір аліментів на дитину (дітей). Основними перевагами «цивілізованого» розлучення є: захист інтересів спільних дітей ще на етапі розірвання шлюбу; «прогнозованість» строку розірвання шлюбу (суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви); збереження нормальних відносин між подружжям та уникнення триваючого конфлікту. Цивілізований поділ спільного сумісного майна подружжя можливий при укладенні договору про поділ майна подружжя або мирному врегулюванні судового спору про поділ майна подружжя шляхом укладення мирової угоди. Договір про поділ майна подружжя є однією з спеціальних підстав припинення права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте під час шлюбу, уклавши який подружжя має право у добровільному порядку розділити між собою усе майно або його частину, набуте під час зареєстрованого шлюбу, як до розірвання шлюбу, так і після. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним. Незважаючи на додержання подружжям усіх необхідних формальних і процесуальних вимог при укладанні договору про поділ майна подружжя, на практиці трапляються випадки їх оскарження. Наприклад, підставою визнання договору про поділ майна подружжя недійсним можуть слугувати: відсутність дозволу органів опіки та піклування на укладення договору про поділ майна подружжя, яке має дітей, не потрібен; неоднакова ринкова (оціночна) вартість речей, що є предметом договору про поділ майна подружжя; подружжя має право відступити від рівності часток при поділі майна, придбаного під час шлюбу; обіцянка не пред'являти в подальшому до другого з подружжя вимог про поділ іншого майна, набутого після укладення договору, взамін на отримання більшої частини майна.

Голова Комітету сімейного права та майнових спорів Асоціації адвокатів України, адвокат та медіатор, кандидат юридичних наук – Ганна Гаро, ознайомила учасників Школи з теоретичними та практичними аспектами правового врегулювання фактичних шлюбних відносин в Україні. Випадки проживання людей у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу давно стали буденністю в Україні. До таких відносин дуже часто застосовується термін «громадянський шлюб». В радянські часи поняття «громадянський шлюб» означало шлюб, який зареєстрований в органах державної влади. Сучасне сімейне законодавство оперує поняттям «шлюбу» - як сімейного союзу жінки та чоловіка, зареєстрованого в органах державної реєстрації актів цивільного стану. Поняття «громадянський шлюб» було введено з метою протиставлення церковного шлюбу та зареєстрованого державою. На сьогоднішній день такі відносини між чоловіком та жінкою прийнято називати «фактичним шлюбом». До речі Сімейний кодекс України не оперує жодним з понять – «громадянським» чи «фактичним» шлюбом, за змістом обидва не зареєстровані ні державою, ні освячені церквою. А п. 2 ст. 21 СК закріплено, що проживання однією сім’єю чоловіка та жінки, без шлюбу, не є підставою для виникнення у них шлюбних прав та обов’язків. З іншого боку, згідно ч. 2 ст. 3 СК – сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Законодавець, у свою чергу, майже прирівняв майновий правовий статус «законного» та «цивільного» шлюбу. Так ст. 74 СК проголошує, якщо жінка й чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, яке є об’єктом права спільної сумісної власності жінки й чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 «Право сумісної спільної власності подружжя» СК. Положення ст.74 СКУ не застосовується, у разі: перебування особи, що живе в фактичних шлюбних відносинах у будь-якому іншому шлюбі; проживання одного з учасників фактичних шлюбних відносин у ще одних фактичних шлюбних відносинах. У разі поділу майна, яке було нажите особами під час проживання однією сім’єю без шлюбу можна звернутися до суду із позовом про: визнання факту проживання однією сім’єю; визнання майна спільною сумісною власністю; визнання права власності на 1/2 частину цього майна та поділ такого майна; визначення частки у спільній сумісній власності/стягнення грошової компенсації за частку у спільному майні. Доказами проживання однією сім’єю можуть бути: довідки ЖЕО; реєстраційний запис у паспорті; показання свідків, які можуть підтвердити факт спільного проживання; переписка; спільне медичне обстеження; спільна сплата рахунків; оформлення кредиту тощо. Гарантіями захисту майнових та немайнових благ та інтересів осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах можуть бути укладені між ними різного роду договори, наприклад про встановлення правового режиму роздільної чи спільної часткової власності на набуте ними в період спільного життя майно; про врегулювання зобов’язальних правовідносин між собою. Не дивлячись на широкі гарантії захисту фактичних шлюбних відносин з боку Сімейного кодексу України, все ж таки відмінність між зареєстрованим шлюбом і фактичним суттєва. По-перше, особи які вступають у фактичні шлюбні відносини не набувають законного статусу подружжя; по-друге, правові наслідки які витікають звідси мають різний правовий характер, наприклад позбавлення допомоги у зв’язку із втратою годувальника на випадок смерті тощо.

Проведений захід завершився підведенням підсумків та урочистим врученням сертифікатів доповідачам-спікерам, запрошеним організаторам та учасникам ІІ Школи з сімейного права. Сертифікати за підписами і печатками Київського університету імені Бориса Грінченка та Міністерства юстиції України отримали понад 80 учасників Школи.